На розлогому полотні заасфальтованого чорнозему і впокорених пісків, перерізаному двокілометровою вширшки і безмірно-довгастою синьо-сизою стрічкою Дніпра, розлігся дракон о трьох головах. В неоглядних нетрях його темного, жорстокого шлунку ворушаться, пересуваються, поспішають на роботу, варять чавун, пишуть книжки, конструюють машини-вбивці, кохаються і плетуть інтриги, беруть шлюби і вмирають півтора мільйона божих істот, мешканців химерного мегаполісу, приречені своїм народженням оте все робити саме тут, і більше аніде. Ця територія колись була відвойована в чебрецевого степу, в Дикого поля, у скіфських курганів, у семи Січей Запорозьких, і – замурована в камінь, засаджена вишнями і акаціями, забудована глиняними хатками та багатими кам’яницями. Дракон вимагав великої жертви, щоденної, щовечірньої, щонічної. Тож стогнав–плакав правічний камінь, дроблений на малі гранітні брили, злітали у повітря підірвані прадідівські пороги, тихо занурювалися у воду козацькі хутори, сліпнув у валаамській ямі по коліна у воді Петро Калнишевський.

“Быть городу вблизи крепости Кодак”,- повеліла імператриця-німкеня, і молодий граф, прудкий її фаворит заходився “осваивать новые земли”. Назвали їх чомусь новоросійськими, стару козацьку слободу Новоселицю – Новомосковськом, а саме місто во славу її царської величі – Катеринославом. І церкву на одному з трьох пагорбів спорудили, і цісарь австрійський із самою був на закладенні храму.

А що вже понаїхало на згарище Січі та на запорозькі вольності ласих російських дворян, завзятої і працьовитої німоти з колоністів, болгар, румун, сербів, угорців, євреїв, грузинів, греків, молдаван, калмиків з Уралу, та й задавили запорожців, за словами Д.Яворницького, з двох боків, як давить людину великих розмірів гад своїми кільцями.

Старий парубок, козак Лазар Глоба, оплакавши Січ і товаришів, що їх розвіяно було по всій безкінечній імперії, кого на Кубань, а хто поміняв шаблі на плуги і схилився до хліборобства, витер сльози довгим жовтавим вусом, закурив люльку та й заходився коло свого саду. Ботанік від Бога він сотворив не один, а цілих два сади, та й подарував їх місту. Один – той що нині парк Шевченківський. А другий за більшовиків називався парком Валерія Чкалова. З Божої ласки він сьогодні вже сад Лазаря Глоби…

Так ось іде повз той сад катерининською алеєю чи то пак проспектом Карла Маркса такий собі чоловік, не старий і не молодий. Середнього віку. Невисокий, міцно збитий мов грибочок-боровичок. То пан Микольця, і хто ж його в місті не знає, коли його знає цілий світ. Ну не всі, звичайно, 5 з половиною мільярдів, що населяють планету. Як мовиться, він широко відомий у вузьких колах, але серед людей вельми серйозних – науковців, істориків, письменників. Іде собі Микольця, замріявся, думає про бабу. Бо Микола любе зустрічатися із… старими бабами. Він би й з дідами зустрічався, та вони вже всі повмирали. Із найстаріших залишився 95-літній лоцман, дід Омельченко, з яким вони дуже приятелюють. От і вчора з дідом рибалили з вудками у придніпровських очеретах, карасиків наловили відро, тут же на березі наварили юшки на костерці, перехилили по чарчині оковитої. І вже наслухався Микольця дідових оповідок, гарний збирається на книгу матеріал.

Микольця зупиняється біля прозоро-скляної вежі, то такі модернові ятки, де продаються газети і цигарки і питається, чи є в продажу «Літературна Україна». «Мужчина. Не изводите меня. Я вам в десятый раз говорю, что нету». Микольця звісно ж знає, що тії газети тут не продають, але чи то розсіяний такий, чи забудькуватий. Щоразу, як проходе повз ту ятку «Супер-Пресс», так щоразу і питає. Продавщиця думає, мабуть, що Микольця не в собі. Стоїть він після її відмови і дивиться поперед себе затуманеними очима: «Пані, а ви не підкажете, отам біля будинку Хреннікова у ятці чи немає часом цих газет?»

Жінці по правді казати, подобається, що її панею окликають, але ж дивак цей виводить її із рівноваги. «Какого Хренникова, мужчина? Вы что? Не знаю я никакого Хренникова»

Та й звідки ж тій пані справді те знати? Коли будинок Хреннікова вже більш як півстоліття готель. А нині вже й п’ятизірковий гранд-готель «Юкрейн». І ночують у ньому вельми заможні американські підприємці, посли європейських держав, футболісти та рок-зірки на кшталт Скорпіонс чи Алли Пугачової. .

Не можна зрозуміти, в якому році живе пан Микольця. Ясне тільки одне, що в минулому часі. Бо пан Микольця – краєзнавець і через це його свідомість ніби розщеплена на дві частини. От скажімо заходить пан Микольця до супермаркету і купує пакет нежирного молока фірми «Злагода» і величезний бублик – усе продукти вітчизняного виробника. Розраховується на касі, а перед очима в нього Нестор Махно розмахує шаблюкою. А чому так? – спитаєте. Та що ж незрозумілого? Колись в цім будинку був готель Асторія і Нестор Іванович, відбивши зі своєю армією Катеринослав у білогвардійців, в’їхав до готелю прямо на вороному коні. З шаблею у правиці. Отак на скаку долучився й до фундації катеринославського університету, вкупі із Симоном Петлюрою.

Пан Микольця виходить із крамниці і в правиці у нього здоровий бублик роботи дніпропетровського хлібокомбінату. Так, саме дніпропетровського. Бо з 1926 року всі катеринославські жінки й чоловіки, всі школярі і немовлята, кішки й собаки, книгарні й ресторації, фабрики і театри, замулені озерця, квітники і фонтани, автобуси і трамваї стали враз називатися Дніпропетровськом. І це все сталося через одну тільки людину – через Григорія Івановича Петровського. Тому що він тут жив і творив революцію. Піднімав пролетарів до розуміння високої мети – будівництва комунізму на одній шостій частині земної кулі. Дніпропетровськ – то Дніпро, зґвалтований Петровським.

В якому місті живе пан Микольця зі своєю надвоє чи натроє розщепленою свідомістю? Часом у Катеринославі. Часом у Дніпропетровську. Але найзатишніше йому – у Січеславі. Хоча це слово й осоружне шанувальникам Катерини й Петровського. Воно асоціюється у них із сечею, із сечовиною, з уриною тобто, і вони щоразу гидливо кривляться, зачувши його. А для Микольці – то Слава Січі. Отже, Січеслав – це повний астрал, поза всіма фізичними вимірами, поза часом і простором. Він є і його водночас немає. Січеслав для Микольці є, а для півтора мільйона мешканців він не існує. Так найменувати місто колись запропонував на 2-му З’їзді вчителів професор Д.Яворницький, це в тому сенсі, що, мовляв, не Катерині слава, а Січі слава. І що, мовляв, історія міста розпочинається не з імператриці, а з козацького села Кодак, що було засноване тут ще у році 1600. Назва Січеслав не прижилася, а ідея залишилася в головах у купки мрійників, котрі збираючись на своїх мистецьких сатурналіях іменують себе не інакше як січеславцями. Ну й так подумати, який може бути Січеслав, посеред нічних вар’єте і казіно, посеред пежо і мерседесів? Але пан Микольця не має звички їздити мерседесами, а все більше маршрутками місцевого призначення.

Отож він бере і цього разу маршрутку і питається у хлопця-водія: а скажіть, чи ви їдете на Мануйлівку? Звісно, що ні, не знаю такої. А пан Микольця сидить – не вилазить, бо впевнений, що неодмінно таки дістанеться тої Мануйлівки, де зачиналася катеринославська Просвіта. Йому туди конче потрібно, на зустріч з бабою. Точніше, старезною бабцею Килиною, просвітянкою-могіканкою. А мануйлівську її адресу, яку він розшукав через десяті руки, ще за Хрущова було перейменовано на «проспект імені газети Правда»…

Микольця із Січеслава боїться протягів і сигаретного диму. Уникає мітингів і напружених політичних колізій. Обожнює мандрівки, “яким немає кінця”, і романтичний пил архівів. Він майже не вживає алкоголю і зовсім не вживає м’яса. З собою в дорогу бере тертушку, на якій натирає свій “кролячий“ харч – капустку і морквинку. Як він каже, він сам собі коштує 17 копійок на добу. Микольця понад усе на світі любить читати і збирати історичні книги. Є загроза, що вони скоро виселять його із 2-кімнатної квартири і поженуть ночувати під тополі, яких густо наросло навколо його дев’типоверхівки. Та найголовніше, чим займається пан Микольця, він творить книги. Він продукує їх із архівного пилу, із пожовклих фотографій, із мандрівок у минуле, із затихлих голосів і відлуналих кроків. Рівно й потужно палає в його руці свічка любові, тож, не чіпаймо його в цю мить, він наразі полює на нову книгу. А ниточкою, що його до неї приведе, є сьогодні ота бабця-просвітянка, що дивом зажилася на світі, видно, Бог, забув про неї, зайнятий своїми небесними справами.

От Микольця вже заходить у двір, де живе собі 103–літня баба Килина у глиняній хижі-мазанці. І важко повірити, що 80 років тому ця хата була найміцнішою на вулиці, а дівка Килина – найвродливішою артисткою-аматоркою, що рядилася у картаті спідниці й шовкові шалі, в золоті циганські сережки, і грала у виставах драмгуртка перших красунь-чарівниць. В хаті цій збиралися на свої посиденьки, на гулі, на зібрання молоді й гарні українські хлопці й дівчата, співали, обмінювалися книжками і мріяли охопити національним просвітництвом усе велике місто. Працювали, як дихали, допомагали бідним, влаштовували концерти й лекції. В цій хаті бували Федір Сторубель, Іван Труба, тоді ще такі молоді… Ні світлини, ні аркушика від тої мануйлівської Просвіти не збереглося, все немов пужарем спалило, дві війни, три чоловіка, ні синочка, ні дочки. Немає для пана Микольці ніяких історичних експонатів, лишилася тільки стара Килина, що при повній пам’яті сидить оце – коралі майорять на висохлій шиї – розгойдується на древнім ослоні. А перед нею пан Микольця сидить- на скрипучій розсохлій лаві, сидить він на початку XXI-го століття перед бабцею Килиною, що народилася в кінці століття XIX-го, і плине між ними тиха неспішна розмова. Господиня шамкотить своїми зів’ялими губами про колишні молоді вечорниці, а гість, що годиться їй у правнуки, молитовно заглядає бабці у її пересохлого беззубого рота, чаклує мов брахман з японським диктофоном у руці.

- Так Ви і з Яворницьким зустрічалися? – ніжно муркотить він у її зморщене вухо.

- Аякже, він тут бував… і у Хреннікова ми збиралися, він для Просвіти кімнату був виділив у своєму новому домі…

Очі в Микольці туманяться тихою радістю, і млость його охоплює нездоланна. А баба Килина раптово зривається на пісню і тоненьким як дротик голоском, місцями теж усохлим, як її пальці, чоло, щоки, рот, – співає, таки співає стару кобзарську пісню, що чула їх багато від кобзарів у своїй хаті – «Ой сів пугач на могилі…»

Пан Микольця мрійливо усміхається. Він у своєму Січеславі, сповнений щастям по вінця… Втім кидає погляд на ручного годинника, інтерв’ю добігає кінця. Хробачок у животі нагадує про те, що вже час і переїсти.

В баби Килини у хаті порожньо, волгло і бруднувато-чистенько. Стоїть мертвотно-солодкий дух хризантем, з погреба тягне картопляною цвіллю. Радівце на стіні щось стиха бубонить про Верховну Раду, і резонансом до нього одинока захляла муха, золотаво-зелена, що заблудилася в часі, як і пан Микольця, переплутала літо з пізньою осінню, дзижчить за вишитою петриківськими півниками фіранкою, шукаючи собі схованку-шпаринку у щербатій, давно не фарбованій віконниці.

В баби Килини не пахне ані борщем із куркою, ані галушками чи пирогами, ані варениками з сиром, про які вона розповідає, як молодими просвітяни збиралися в її хаті їх ліпити. Веселі були, сповнені надій. Поки не заходилися коло них гепеушники-енкаведисти по одному арештовувати за буржуазний націоналізм.

Пан Микольця вимикає диктофона і ховає його до свого чорного кейса. Потім дістає із пластикової торбинки здоровезного бублика, розміром з маленьку паляницю, розламує його навпіл – свіжі крихти летять на сіру долівку – і протягує бабі Килині золотий пшеничний півмісяць, густо обліплений чорними мачинами. Пакет з молоком він лишає стояти на столі, помітивши голодний блиск в очах у старенької.

Тишу обіду гучно пронизують два різні звуки, спричинені одною і тою ж обставиною. Із металевого гніздечка бабиного Килининого настінного годинника стрімко вилітає металева зозулька і заіржавленим голосом провіщає своє сакраментальне «ку-ку». А за вікном у сірому листопадовому безмірі неба, над всіма цими вулицями дзержинського, леніна, сєрова, бабушкіна стелеться густий дзвін, тяжкий чавунний гудок із гігантської ливарні імені Петровського. Він наростає, шириться, обіймає місто за плечі. Він нікому не погрожує і нічого не обіцяє. Він лише сповіщає про закінчення першої і початок другої робочої зміни. Бабусіна зозулька не збилася з ліку. 15-а година у місті, що його Дмитро Яворницький називав ще – українським Манчестером. Сигнал до зміни змін. І птахи піднебесні не лякаються його, бо звикли до гудіння-гудка, що плине вже століття над Катеринославом, Січеславом, а чи Дніпропетровськом. То вже, як Вам більше сподобається.

Автор: Леся Степовичка

Один коментар to “«Микольця в Січеславі». Леся Степовичка”

  1. З роси і води Вам, дорога Леся Степовичка!
    Дякую!

© 2011-2013 Літературна Дніпропетровщина
Усі права застережено.
Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власників сайту або авторів матеріалів. Suffusion theme by Sayontan Sinha